Людям із порушенням зору
Побудовано на платформі
Повернутися до новин

50-ті роковини з дня смерті Станіслава Вінценза

Новина
29.01.2021
Унікальна людина, автор чотиритомної епопеї про Гуцульщину "На високій полонині", власним коштом біля батьківської хати в с. Слобода встановив пам'ятник Івану Франку, один із перших в світі, знав чотирнадцять мов, все життя його просякнене любов'ю до нашого народу.
 
Вшанували пам’ять письменника на місці, де стояла хата, в якій народився Співець Гуцульщини в с. Слобода.
 
Більше про письменника у дописі @Stepanenko Olexandr⤵️
 
Про це днями згадували шанувальники творчості «Гомера Карпат» у Слободі та Бистреці під Чорногорою, а також у Кракові, де на Сальваторському цвинтарі спочив його прах.
В останній рік життя письменника все ще готувався до друку черговий том його полонинської тетралогії, роману “Zwada”. Завершальну коректуру тексту робила вже Ірена Вінценз. Переважно завдяки її зусиллям на вісімдесят другий свій день народження, у листопаді 1970 року, у Лозанні, Вінценз отримав той омрія­ний подарунок – книжку, щойно видану у лондонському видавництві «Oficyna Poetow і Malarzy».
 
Але невдовзі його стан погіршувався, тож від 14 грудня він вже перебував у кантональному шпиталі «Нестле».
27 січня увечері Вінценза відвідали востаннє дружина та син Анджей. Він уже не міг говорити. 28 січня Ірена Вінценз записала у своєму щоденнику: «Ми увійшли до кімнати і стали в дверях. Медсестри саме вкладали його спати. Ст. розплющив очі і дивився на нас. Дивився, приглядався до нас, не зводив з нас очей, уважно до нас придивлявся, а очі були інтенсивно блакитні. Я ніколи не забуду цього погляду і виразу очей, синяви очей. Стільки було сказано. Хоча й без жодного слова… Уся Його душа була у цьому останньому погляді Його інтенсивно блакитних очей. То було Його прощання з нами. Мені здається, я зрозуміла, що Він хотів нам сказати».
 
Як згадував згодом Анджей Вінценз, на похороні письменника були присутні представники трьох народів, найчисленніших на його малій батьківщи­ні: поляки, українці та євреї. Спочатку заупокійну літургію відслужив ректор польської католицької місії у Швайцарії, за ним - єпископ Мирослав Марусин у греко-католицькому обряді. Після літургії, на зустрічі у родинному та дружньому колі промовляв рабин Макс Маєр Шпрехер. Уже ввечері, коли найближчі зібралися удома в Барбари Вінценз-Вандерс, тут звучала флояра і відбулося щось на зразок «посіжіня», гуцульського прадавнього обряду прощання з покійним, описаного на сторінках «Zwady». На могилу письменника на цвинтарі у Пуллі поклали вінки із біло-червоними стрічками та українськими, жовто-блакитними.
 
Тут варто згадати, що Вінценз в останні роки життя висловлював свою волю бути похованим на львівському Личакові. Однак, ясна річ, у 70-і минулого століття це видавалося неможливим. Відтак після смерті Ірени Вінценз тіла подружжя були кремовані, прах уміщений в одній урні та згідно з заповітом Станіслава Вінценза похований у Кракові на Сальваторському цвинтарі.
 
Яким Вінценз залишався на той час у пам’яті людей, котрі знали його особисто? Паризька «Культура» Єжи Гедройця у редакційному некролозі писала про нього так: «Вінценз як людина мав багато приятелів і шанувальників. Проукраїнськи налаштований поляк, християнин, а водночас любитель хасидських легенд і переказів, незрівнянний оповідач, він для багатьох був майже гуру чи цадиком». У тому ж числі «Культури» Юзеф Чапський написав про Вінценза, як про одну з видатних особистостей «які були нашим сумлінням історії, бо собою вони реалізували певну польську, а водночас найбільш універсальну традицію, її найцінніший нурт, не заражений ні нашою пихою, ні жодним прагненням підпорядкувати собі будь-кого, тобто нищити в ім’я нації, класу чи хоча би найдосконалішого зразка ідеаль­ного, обов’язково ідеального майбутнього». Нарешті, ось відома його характеристика від Чеслава Мілоша: «Вінценз мріяв про «Європу батьківщин», йому йшлося про такі невеликі територіальні утворення, як його улюблена Гуцульщина, населена українцями, євреями та поляками».
 
Ким є для нас Вінценз? І що ж Він хотів нам сказати? Відповіді на ці питання шукатиме кожен з нас, як тільки зануриться у читання його «полонинського пасма» або його густої есеїстики. Там отой світлий погляд його ясно-блакитних очей - на Божий світ і людей.
У дні півстолітніх роковин ті, хто шукає і знаходить, були думкою разом. З Ним і між собою. І молилися за спокій Його душі. У Кракові, де на Сальваторському цвинтарі звучала трембіта і зібралися наші друзі з «Товариства Карпатського». Під Чорногорою, де дівчата з Бистреця пов’язали вишиваного рушника на рамено «Вінцензівського хреста», що охороняє місце його останній родинного дому. І у Слободі Рунгурській, де він прийшов на світ, і де працює наразі єдина у світі Бібліотека Імені Вінценза, у якої – хочеться вірити – добре майбутнє. Варто лише перекладати і читати.
Слідкуйте за новинами
Побудовано на платформі

Для забезпечення зручності у користуванні цим сайтом деякі сервіси використовують технологічні особливості, а саме - cookie. Таке функціональне рішення дозволить вам не вводити одну і ту ж інформацію кожен раз, коли ви повертаєтесь на цю сторінку, або переходите з однієї сторінки на іншу тощо. Залишаючись, ви даєте згоду на використання cookie.  Докладніше